Мабуть, наша історія навряд чи відрізняється від тисяч інших історій. Але людина складена так, що «своє» болить найбільше. Шлях до такої омріяної і «виболеної» мети почався 6 років тому.

Коли ми вперше зіткнулись із моментом «не виходить», відразу відганяли від себе думки, що це настільки серйозна проблема. Наше місто знаходиться недалеко від Києва, але хибна думка, що все не так страшно, не дала нам поїхати до столиці. Тому ми розпочали знущання над собою у місцевій лікарні, як нам здавалося, з найкращими лікарями міста. Непотрібних аналізів ми здали на неймовірні суми. Дійшло до абсурдного МРТ головного мозку!

Через рік таких знущань, ми якимось дивом потрапили до столиці. Але це знову був державний інститут з «надрозумними» професорами. Мені зробили лапароскопію за застарілими методами, від якої я дуже важко відходила і втратила 7 кг при моїх 60. І знову цілий рік марних спроб, обстежень і т. д.

Я вдячна долі, що вона мене нагородила чудовими друзями. Якось одна з подруг подзвонила і без зайвих розмов попросила приїхати і взяти кошти на ЕКЗ (звичайно в борг, але на невизначений термін).

І знову невдача.

Ми навіть підключили «бабок-чарівниць». Вивезли не одну тисячу гривень, проводили «смішні» ритуали. У ці моменти я думала, що ми в божевільні. Не знаю, як мій чоловік на таке погодився і не пішов від мене. Все що він сказав: «Я роблю це заради НАС».

Потім знову спроба ЕКЗ. Я завагітніла!!!  Але на 3 тижні. Плід завмер. Лікарі дзвонили, підтримували. Як я зрозуміла потім, це через те, що в мене ще був «матеріал» на наступну спробу.

Знову обстеження, знову спроба і знову невдача. Після останньої спроби з лікарні ніхто не подзвонив. Я просто відправила їм на пошту результати аналізів. З мене вже не було чого взяти. Проте що це людські долі ніхто не думає. Це просто конвеєр.

Ми почали просто віддавати борги. Не вистачало навіть на шкарпетки, не кажучи про решту. Я не знаю, яка сила нас тримала і досі тримає у строю.

Що найбільше мене вражає – це те, що за весь цей період точного діагнозу ніхто так і не поставив!!!

За цей час не стало мого тата. Я так і не змогла подарувати йому онука. Чоловік не дозволяє мені плакати. Завжди підбадьорює.

Цього року ми звернулись в одну з провідних клінік Києва. Діагноз поставили вже на першій консультації. Знову лапароскопія, але за 2 дні і без важкої реабілітації. Мені вирізали 2 труби. Я не можу на папері пояснити свої почуття. У мене весь цей час була надія. Можливо хибна, але була. А тепер я неповноцінна жінка. Якщо мене покине чоловік, то я вже нікому не буду потрібна. Навряд хтось захоче пройти зі мною весь цей шлях знову. Коштів на нове ЕКЗ у мене немає. Я ще 200 $ не віддала з минулого разу. У голові просто зграя комах.

І не дивлячись ні на що, ми віримо. Я планую дитячу кімнату, ходжу по магазинах дитячого вбрання, я знаю, як буде виглядати постіль у ліжечку малюка.

Мені 36 років. ВІРА – це все, що у нас залишилось.