Моя історія до омріяного материнства почалась у далекому 2007 році. Саме тоді я вперше завагітніла. Саме тоді, восени 2007, вперше в житті зробила тест і побачила дві смужечки. Раділа, плакала від щастя, мріяла… Але вагітність виявилась позаматковою. Мій малюк розвивався в  трубі, яку звичайно ж видалили. Почався курс реабілітації, який затягнувся ще на рік.

В моїй душі оселився страх, що наступного разу знову все повториться. І я зупинилась…
Лише в 2015 році ми з чоловіком почали планувати вагітність, мріяти про нашу крихітку. Пройшли всі обстеження і повністю «віддались у руки» спеціалістів. І от 2016 рік – ми вагітні, у нас вийшло! Але радість тривала недовго, знову позаматкова вагітність, яка також закінчилась видаленням труби.
Неможливо передати словами, що ми пережили… Здавалось, що це просто якийсь страшний сон і це відбувається не з нами. Півроку я засинала і прокидалась з думками, що вже не зможу подарувати своєму коханому дитинку. Але саме він, мій чоловік, моя опора і підтримка, вселив впевненість, що у нас обов’язково будуть діти.

Ми перейшли на новий етап боротьби, пройшли цикл ЕКЗ. На жаль, вагітність не настала. Потім був Кріо-цикл. Цього разу я завагітніла. Перше УЗД, безмежна радість… і знову горе. Вагітність завмерла, ми втратили нашого малюка, частинку нашої душі. Аборт… розпач, страх, безвихідь, біль. Але найстрашніше, це коли дорослий чоловік, який ще 10 хвилин назад заспокоював тебе і підтримував, ховається в іншій кімнаті і ридає, як мале дитя. Навіть він не очікував такого удару.

І от – новий етап, ми знову готові боротись. Віримо, що вже дуже скоро почуємо такі солодкі слова – Мама і Тато. Адже, якщо вірити і впевнено, хоч і невеликими кроками, йти до найзаповітнішої мрії, то вона обов’язково здійсниться.